Мені хотілось би описати свій шлях українськими периферіями, історію переміщень, повернень, перебування в заручниках у метафор та рухів по колу. Нав’язливий образ болота переслідує мою уяву в місцях, де я перебуваю. Спершу вони сприймаються як розслаблений курорт, а згодом переходять в розряд небезпечних станів, що можуть заспокоїти назавжди. Проте це теж окрема екосистема зі своєю особливістю, привабливістю та відразою. Локальні культури не ігнорують свій контекст, — вони вводять у потоки рефлексії питання: кого їдять болота? Ще з дитинства, слухаючи розповіді бабусі про її юність під час війни, я засвоїв мілітарну оптику на болота. Чомусь це стало важливо, як колись в уяві поставала група людей, що пробирається лісами та хащами. Вони переконані, що це правильна дорога, що дістануться цілі. Але їхній провідник непроглядними заростями боліт грає свою гру. З пам’яті стерлися подробиці щодо того хто йшов, куди вів, де це відбувалося і так далі. Це точно були поганці і це відбувалося в будь-якому болоті. А їхньою ціллю зрештою стало саме болото. Деріда писав, що повідомлення завжди приходить за призначенням. Звичайно, це були німці. Ті самі, що в текстах Каті Алійник. Невідомі блукачі нашими болотами в кожну епоху інші. Тим паче, що етимологія слова «німці» пішла від неможливості знайти спільну мову. Сьогодні інші «німці» йдуть до наших боліт. Болота стають природними архівами загублених повідомлень. Збирачами усього загубленого, недоцільного, непотрібного і навіть шкідливого. Там знаходять танки періоду Другої Світової, звідти витягують танки актуальної війни. Широка репрезентація боліт у культурі свідчить про зручність образу. Це випливає з того, що в класичній культурі болота не мали власної ідентичності; вони не походили з певного місця. Радше були перехідною зоною між суходолом та водою. Чимсь позбавленим субстанційності. Болота були місцем зникнення, заслання, переховування, життя духів, місцем переходу між світами (наприклад, в романі Чарльза Дікенса «Великі сподівання»). Загалом, болота розглядались як недоцільне місце, некорисне. З огляду на це, вони висушувались. Сьогодні змінюється контекст для таких оцінок, про що йдеться в книзі «Swamps and the New Imagination». Саме тут мох повільно перетворюється на торф — найкращий поглинач вуглецю. Ця територія сприймається як асамбляж, адже є екосистемою, де зустрічаються різні види та вчаться жити разом. // Рухи природних зон, степу та лісостепу, можна вважати однією із ключових оптик для розгляду історії України. Кордон між ними також розділяв осіле та кочове населення «і — як наслідок — християнство та іслам». Топонім Полтави відсилає до часів, коли місцевість була заболоченою. Проте згодом степ підступив ближче. Дослідник Артур Ароян посилаючись на краєзнавця Леоніда Булаву розповідає про це так: «Привіт! [Леонід] Булава каже, що корінь “Лтав” означає не просто гідронім, а більше як заболочену місцину. “Лтава”, “Полтва”, “Голтов (Говтва)”, “Влтава” — це все річка Лтава. Ймовірно, це Тарапунька нинішня, яка впадає у Ворсклу. Раніше вона була повноводною і заливала долину мід монастирем і містом. Тому сама назва “Полтава”, “Пултава”, “Лтава” вже про відношення до болота». В Полтаві на Подолі і сьогодні підземні води кілька разів на рік намагаються повернути собі поверхні. Загалом же система водойм зосереджується довкола річки Ворскла, тоді як інші потоки відійшли під землю. У міфології мистецтва 90-х з цим пов’язується питання якості води та пошуку «ідеального» джерела. Художник та режисер Коля Янн переказує історію про надлишок у воді фтору, який впливає на баланс хімічних елементів та на діяльність мозку, а особливо на мозочок. Це ніби проявляється у «згасанні можливості творити»: Коля Янн. «Фтор глушит твои способности… Одно только место в Полтаве есть с хорошей водой. Это знающий человек рассказывал — он ширку варил. Выглядело это так: заходишь к Чаксону в подъезд, поднимаешься к его квартире, а там на подоконнике сидит персонаж, разложил все свои “ритуальные” хобота и старается. У него весы из линейки и монетки и он рассказывал, что самая лучшая ширка получается на воде из колодезя на Половках. Вот, вся остальная вода гасит эффект, а та — воспламеняет». В рамках міфології колодязь на Половках є джерелом давніх глибинних вод, потоком історії або ж з нього б’є ключем чиста вода із синіх гір. Зрозуміло, що воно таємне і не всім пощастило його віднайти, що підштовхнуло до пошуку інших стратегій виживання. Один із фільмів всесвіту Колі Яна розказує про людину-комара. Хімічні лабораторії, навіжені науковці, неконтрольовані експерименти призводять до появи істоти, що п’є вже не воду, а просто кров. Діалектика болотяної реальності розтягується між пошуком ідеальної води та висмоктуванням крові. Проте ці дві опозиції знімаються у відчутті, що не було втілене ніким з художників, але існує у місцевому повітрі — це бажання великої води. Ніби існування моря за Білою альтанкою має все змити та очистити. Маяком цього неіснуючого моря є монастир і справжнім моряком у цьому морі був Білі Бонс — місцевий ювелір, котрий отримав своє ремесло плаваючи під зірками океанів та підтримуючи зв’зок між землею та супутниками. Інший поширений серед мешканців сюжет художник Дмитро Білокінь переказує так: якщо на Полтаву скинути ядерну бомбу (такі образи зараз сприймаються дещо гостріше), то вона має потрапити в болото і затонути, адже детонація не характерна даній місцевості. Миттєвість, негайність, квапливість, різкість рухів не є частиною габітусу учасників екосистеми. Тут йдеться про повільну силу та її впиливи протягом років, десятиліть. Можливо, «фтор» і є подібною силою, що в наддовгостроковій перспективі призводить до занепаду міста. // Про болото в Івано-Франківську я вперше почув від художниці Зоряни Козак. Вона розповідала про дві річки, що омивають місто. Радила обов’язково сходити туди, як буде гарна погода. В 2021 році в Івано-Франківську відбувся проект «Болото» за кураторства Анатолія Звіжинського. Проект складався із кількох виставок та дискусій. Опис однієї із дискусій в рамках проекту влучно описує місцеву надбудову культури на затягуючих пластах землі: «… Географія і ландшафт формують виняткову особливість місць, а тому й людських надбудов, що там виникають. Подібно і СтаниславІвано-Франківськ. Місто, що омивається двома чистими гірськими річками, і яке від народження увібрало в себе болотяне і княже. У межах двох сіл Заболоття та Княгинин було сформовано життєвий простір, в якому ми сьогодні живемо. Станіславці і Франківчани, люди старшого віку ще добре пам’ятають скільки боліт було навколо умовного центру міста. Тривалий період дух болота був визначальним в атмосфері міста, і не тільки через запахи, кумкання жаб і нашестя комарів, але й через політику та відсутність високої культури. І лише зрідка (про це можна сперечатися) справді княже брало гору над болотяним. Історія нашого міста – це своєрідне перетікання двох начал: замуленого і відчеканеного». Тут болотяність розглядається в рамках дуалістичної системи, де йому є противага так званого очищеного чи відчеканеного. Тоді як в Полтаві не можна виокремити певне протистояння бінарних опозицій, і «болотяність» вже розглядається як перманентний стан, а отже як субстанціальний фон усього, що відбувається. В обох випадках культурні події є не противагою природнім началам, а плодами екосистеми. Тарас Прохасько казав [1], що якби можна було загадати будь-яке бажання, то мріяв би, щоб в Карпатах було море. Багато що вказує на необхідність цього. Звичайно, кожне болото мріє про чистоту води та стрімкість потоку. Проте за чистотою та глибиною можуть критися інші загрози. Так у тексті до проєкту «Затоплення» Гаррі Краєвець [2] пише про потоп як задоволення суб’єкта заполонити простір своїми означуваними (сенсами), утворити щільну товщу води із рівною поверхнею над рельєфними складками дна десь під шарами мови та говоріння. Радість потопу, моря та можливості суб’єкта взагалі бути поєднуються із радикальним «пригнічуванням реального мовою». «Коли-небудь це припиниться або ж прийде спаситель і перекриє кран» і напівсонний суб’єкт спускатиметься підводними течіями до забутих рельєфів дна та розчинеться у товщах води. // В оповіданні «Травнева ніч, або Утоплена» Микола Гоголь розповідає про дівчину, яка кидається в річку і стає русалкою. Цілий ланцюг типово українських складних сімейних обставин заводять її у відчай та підштовхують до нібито єдиного способу розв’язання вузла — самозатоплення. Простір річки стає для неї омріяним місцем визволення, спасіння, можливості переходу в інший стан. Але дівчина не зникає одразу. Невирішені питання, життєві прив’язки не дозволяють звільнитися від страждань. Ці тенета пов'язують із землею, з історією. Кожна русалка-потопельниця мріє про те, щоб розчинитися в потоці, «вільно плескатися», просто стати річкою. Досягти цього вона зможе коли поквитається з усіма, хто провокував дівочі сльози за життя. Подієвий вимір земних берегів змішується з позаісторичним виміром річкового потоку. Утопією є вільний хід води, потік вічності. Русалка ж існує поза цими вимірами — субстанції змішуються, вода і земля утворюють гібридний простір болота, де історія підважується, але й русла для вічності немає. Болота їдять історію, і, що б до них не потрапило, втратить звичну функціональність та буде перетравлено. Це протилежна ситуація до тієї, що Хіто Штейрль описувала [3] щодо простору музею. Він ніби має бути місцем для консервування історії, але, як виявилось, танки все ж з’їжджають з постаментів та знову йдуть у бій. В цьому сенсі болото є більш надійним простором для схову. Сили затягування та утримування забезпечать неповернення історії. Що відбувається з історією під болотами?Консерваційна здатність боліт стримувати історію — не давати історії повернутись. Тут історія не детонує, а закінчується. Але болота дають не тільки ефект стримування, але й продуктивний елемент комбінування під повільним, але тривалим тиском часу та щільного простору. Вільна гра, флуктуація боліт видами, культурами, духами, історіями, хімічними елементами продовжують еволюційні процеси, комбінування. Те, що може здаватися застоєм, є візуалізацією часу, є роботою часу. Болота є альтернативними просторами спомину, безкомпромісними та позаідеологічними утримувачами історії, котра не стільки зберігається, скільки всотується, всмоктується, поглинається. Що роблять болота з цим матеріалом? Можливо продовжують свою роботу як і божевільний корабль «Найтінгейл» із твору Аластера Рейнолдса — створюють живий пам’ятник війнам, зліплений із усього живого, що потрапило в простір зависання історії. Примітки [1] —Тарас Прохасько — https://forbes.ua/news/chudesa-poruch-16112020-512 [2] — Гаррі Краєвець — https://postimpreza.org/texts/do-potopu-nemozhlyvo-adaptuvatys [3] — Хіто Штейрль — https://www.e-flux.com/journal/70/60543/a-tank-on-a-pedestal-museums-in-an-age-of-planetary-civil-war/